Ігнатьєва Надія Семенівна
Надія Семенівна Ігнатьєва
Дата народження — 10.10.1924
Місце народження — м. Зінов’євськ, Зінов’євська округа, Одеська губернія, УСРР, СРСР (нині м. Кропивницький, Кіровоградська область, Україна)
Дата смерті — 15.01.2009
Місце смерті — м. Кіровоград, Кіровоградська область, Україна (нині м. Кропивницький, Кіровоградська область, Україна)
Надія Семенівна Ігнатьєва (10 жовтня 1924, м. Зінов’євськ, Зінов’євська округа, Одеська губернія, УСРР, СРСР (нині м. Кропивницький, Кіровоградська область, Україна) – 15 січня 2009, м. Кіровоград ((нині м. Кропивницький, Кіровоградська область, Україна) – українська театральна актриса, заслужена артистка Української РСР.
Життя і діяльність
Ігнатьєва Надія Семенівна народилася 10 жовтня 1924 року в місті Зінов’євську Зінов’євського округу Одеської губернії Української СРР в робітничій родині. Її батько, Семен Федорович Ігнатьєв, працював слюсарем, а мати, Єлизавета Іванівна, була домогосподаркою. У 1932 році Надійка Ігнатьєва пішла до школи і паралельно відвідувала балетну школу при палаці піонерів. Маленькій дівчинці здавалося, що мрія про театр народилася разом з нею, а потім міцніла і набувала виразних контурів.
Природа наділила майбутню актрису привабливою зовнішністю і м’якою жіночністю, милозвучним голосом. Ще в молодших класах школи вона дуже любила танцювати, співати, декламувати. Дівчинка знаходила час для участі в кількох гуртках художньої самодіяльності. Мати ледве встигала шити доньці костюми для виступів.
Коли почалася війна 1941 року, Надія встигла закінчити тільки дев’ять класів. Під час окупації дівчина мешкала в Кіровограді, тяжко працювала на будівництві доріг, у пральні, на очищенні доріг від снігу. Восени 1943 року Надію Ігнатьєву прийняли на роботу у допоміжному складі місцевого драмтеатру. Але недовго, тому що дівчині приходилося переховуватися від окупантів, які влаштовували облави і відправляли до Німеччини українську молодь.
Після звільнення Кіровограда від окупантів у січні 1944 року Надія Семенівна обіймала посаду секретаря обласного будинку народної творчості. Влітку цього ж року з евакуації повернулася трупа музично-драматичного театру імені М. Кропивницького, і Надії Ігнатьєвій запропонували роботу в балетній групі театру. У молодій танцюристці режисери побачили акторський талант і почали довіряти їй невеличкі епізодичні ролі. Згодом Надію перевели до акторського складу театру.
Незабаром за Надією Ігнатьєвою міцно закріпилося амплуа «бідових дівчаток і хлопчиків». Немало таких ролей вона переграла: «Далеко від Сталінграда», «Червоний галстук», «Загибель ескадри», «Мій хлопчик», «Плем’я нескорених», «Твоя особиста справа», – перелік вистав з такими її персонажами можна продовжити. Героїв своїх артистка зображала по-різному, та шлях до серця глядачів вони знаходили однаковий. Хіба можна було не полюбити Ваню Солнцева з вистави «Син полку» В. Катаєва чи французького хлопчика Жана Етьєна в її виконанні.
У 1945 році Надія Ігнатьєва вийшла заміж, поєднавши свою долю з колегою по акторському цеху – Георгієм Гнатовичем Семеновим, майбутнім народним артистом УРСР. Згодом у молодого подружжя народилася донька Людмила.
Першою великою роллю Надії Семенівни була роль Софії в «Безталанній» І. Карпенка-Карого. У червні 1951 року театр ім. М. Кропивницького поїхав на гастролі на Північний Кавказ до міст Грозного та Орджонікідзе. У репертуарі серед інших вистав була «Безталанна». Позитивну оцінку гри молодої актриси дав рецензент газети «Грозненский нефтяник»: «Привабливий образ чистої доброї Софійки створила артистка Ігнатьєва. Чарівною юною жінкою, яка переповнена своїм щастям, пишається любов’ю чоловіка, бачимо ми її в перших актах вистави. Артистка зуміла передати життєрадісність, легкий світлий характер, простодушність Софії. Зовсім іншою вона з’являється в четвертому і особливо в п’ятому актах. Не лишилося і сліду від веселої і щасливої дівчини».
В юності Надія Семенівна любила яскраві комедійні ролі енергійних та веселих дівчат. А з роками їй стали ближчими вдумливі, сповнені глибокого психологізму жіночі характери.
Прекрасну основу для таких ролей дала робота в Кіровоградському російському драматичному театрі імені Кірова, в якому Надія Семенівна працювала разом з чоловіком з 1952 по 1959 рік. Тут молодій актрисі прищепили любов до акторської професії, навчили мистецтву занурення у психологію героїнь.
Справжнім другом, учителем і першим критиком завжди залишався для Надії Семенівни її чоловік Георгій Гнатович Семенов.
Актриса згадувала: «Він навчив мене працювати над роллю не тільки на репетиції, а й на вулиці, вдома. Георгій Гнатович мав рідкісний дар – все помічати. І вважав це одним із головних джерел творчості актора. Навколо безліч живих, цікавих характерів, треба тільки вміти їх побачити. Не треба поспішати грати багато. Створити справжній характер непросто. Адже кожна людина – це індивідуальність. Значить, треба шукати свіжі акторські фарби. На жаль, в акторові вони – не бездонна криниця. Треба їх поповнювати. І дати це можуть наші спостереження, власний досвід, навколишнє життя». Ці поради Надія Семенівна свято берегла до кінця театральної кар’єри.
Надія Семенівна так пояснювала свою акторську місію: «Кожна роль – частка життя. Я живу життям своїх героїнь. Приймаю на себе їхні переживання, помилки й радощі. Живучі їхніми пристрастями, болем, роздумами, я прагну зрозуміти кожну серцем. Мені завжди хочеться виконувати такі ролі, які б не тільки розчулювали чи розважали глядачів, а й по-справжньому вчили їх, служили прикладом активної позиції в житті».
Серед усього розмаїття характерів у творчій долі Надії Ігнатьєвої є ролі, які западають у саме серце, зростаються з її власною долею, стають частиною її самої. Одна з таких ролей – Василуца… У житті кожного актора рано чи пізно настає час, коли він має прощатися з молодістю, з вчорашніми героями і зустрічати свою зрілу пору. Часто цей процес проходить досить хворобливо. З молодістю прощатися важко кожній жінці – вдвічі важче актрисі. У Надії Семенівни цей перехід відбувся на диво легко. Їй поталанило, бо зустрілася в цю мить з щедрим характером Василуци у виставі «Каса маре» за п’єсою Й. Друце. То була перша роль дорослої жінки. Коли режисер і актор Костянтин Параконьєв запропонував зіграти Василуцу, вона розгубилася. І справді було чого хвилюватись. Адже Василуца – жінка далеко не юна, а Надія Семенівна на той час на сцені все ще грала молодих дівчат. Параконьєв довго умовляв її дати згоду на участь у виставі. «Він так щиро, з такою вірою запевняв мене, що це моя роль, і я нарешті здалася, – згадувала Надія Семенівна. – Яке то чудо, коли в тебе вірять. Певно, це є те, що називають творчим щастям. Я закохалася у свою героїню з першої репетиції. Крок за кроком відкривала для себе такий великий, такий неповторний світ чудової молдавської жінки».
Драма Василуци в трактовці Надії Ігнатьєвої виходила із життєвих обставин, які не завжди піддаються простому виміру. Актриса довго роздумувала над звичайною долею жінки. На п’єдестал шани вона підняла кохання і працю. В цьому актриса бачила високий зміст життя своєї героїні. В той час, коли йшла вистава, в «Кіровоградській правді» була опублікована замітка, присвячена цій роботі артистки. Називалась вона «За Василуцу – п’ятірка». І в такій оцінці немає перебільшення. Відтоді в сценічній біографії артистки чимало образів жінок уже старшого покоління. Серед них і дружина пана Шпака з вистави «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка. У свій час у цьому спектаклі Ігнатьєва грала доньку Шпака, її подругу, служницю.
Високу оцінку таланту Надії Ігнатьєвої дав головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв УРСР Іван Казнадій: «Вона не вміє любити роль наполовину. Коли у неї щось не виходить, то в цьому винен передусім режисер, який не зумів закохати її в сценічний образ. Бо все актриса робить своєрідно, глибоко. І наскільки вона причеплива в роботі, настільки щедра й барвиста на сцені».
З роками Надії Семенівні стали ближче образи драматичні, повні глибокого психологізму. Колега по театру Валентина Литвиненко засвідчила: «Надія Семенівна завжди боялася бути на сцені фальшивою і завжди боляче переживала, коли в якій-небудь ролі чи фразі ловила себе на почутті, що не може до кінця передати природу героїні. Тоді починались муки творчості, безсонні ночі, роздуми, розчарування, і знову, і знову робота. Лінивим в театрі робити нічого – це глибоке переконання Надії Семенівни. Театр – це любов, помножена на працю. Тільки при таких умовах приходить справжнє творче задоволення і щастя».
Гру Надії Семенівни бачив не тільки кіровоградський глядач, а й глядач Удмуртії, Башкирії, Осетії, Абхазії, Молдови. І завжди її вихід на сцену супроводжувався бурними оплесками та морем квітів.
Кожний актор мріє бодай хоч раз у своєму житті знятися в кіно. Мріяла про кіно і Надія Семенівна, яка була надзвичайно фотогенічною. Друзі навіть радили їй вступити до інституту кінематографії. У 1957 році під час гастролей театру у Києві за куліси завітав відомий український кінорежисер Микола Мащенко і запропонував Надії Семенівні одну з головних ролей у фільмі «Якщо ти любиш». На жаль, фільм «Якщо ти любиш», знятий на Київській кіностудії імені Олександра Довженка, виявився єдиним в її житті, але він був дуже пам’ятним як для неї, так і для шанувальників її таланту.
У творчому доробку Надії Ігнатьєвої більше 200 ролей – різних жіночих характерів, що торкнулись творчої долі актриси. І всі вони зіграні на сценах двох кіровоградських театрів: українського музично-драматичного імені М. Л. Кропивницького та російського драматичного імені Кірова. Вона жила майбутнім, завтрашніми ролями, завтрашніми труднощами і радощами. Розповідаючи кореспонденту про свою акторську долю, Надія Семенівна стверджувала, що вона у неї склалась щасливо.
Та, на жаль, невблаганна смерть перервала цю щасливу долю. 15 січня 2009 року на 85-му році життя заслужена артистка Української РСР Надія Ігнатьєва пішла в інші світи. Та залишилася світла пам’ять про талановиту актрису в серцях тих, хто хоч раз бачив її гру на сцені.
Фотогалерея
О. Кобилянська, «У неділю рано зілля копала», Гриць – О. Гонтар, Тетяна – Н. Ігнатьєва. 1955 р. 
Й. Друце, «Каса маре», Василуца – Н. Ігнатьєва. 1964 р. 
М. Зарудний, «Веселка», Кряж – Г. Семенов, донька – Н. Ігнатьєва. 1970 р. 
Я. Стельмах, «Провінціалки», Лідія Андріївна – Н. Ігнатьєва, Борис – А. Литвиненко. 1987 р.
Бібліографія
Театр Марка Кропивницького : минуле і сучасне / укл. Володимир Шурапов; ред. Василь Бондар. – Кіровоград : ПВЦ «Мавік», 2001. – С. 98-99, 113, 124, 126-127, 132, 135, 169 : кол. іл, портр.
Шурапов Володимир. Марко Кропивницький та його спадкоємці. Історичний нарис / Володимир Шурапов. – Кропивницький : Видавець Лисенко В. Ф., 2019. – С. 166.
Аніпченко Тетяна. Її доля – театр : З архівної полиці / Тетяна Аніпченко // Народне слово. – 2014. – 19 червня. – С. 8.
Барський М. «Безталанна» на сцені кропивничан / М. Барський // Кіровоградська правда. – 1995. – 29 квітня. – С. 2.
Галицький М. Театр не був для неї випадковим : гідній продовжувачці театральної справи Марка Кропивницького, заслуженій артистці УРСР Надії Ігнатьєвій присвячується / М. Галицький // Наше місто. – 2019. – 14 лютого. – С. 2 : фото.
Галицький М. Театр не був випадковим в її житті : гідній продовжувачці театральної справи Марка Кропивницького, заслуженій артистці УРСР Надії Ігнатьєвій присвячується / М. Галицький // Народне слово. – 2019. – 28 лютого. С. 9 : фото.
Галицький М. «У тебе є Божа іскра. Перенось життя на сцену» / М. Галицький // Наше місто. – 2018. – 13 грудня. – С. 3-4 : фото.
Кальчинська Т. Кожна роль – частка життя / Т. Кальчинська // Кіровоградська правда. – 1974. – 3 лютого. – С. 4 : фото.
Литвиненко В. Любов, помножена на працю / В. Литвиненко // Кіровоградська правда. – 1985. – 21 квітня. – С. 2 : фото.
Тобілевич Валентина. Пам’яті Ігнатьєвої та Семенова : пам’яті відомої акторської пари / Валентина Тобілевич // Народне слово. – 2020. – 12 березня. – С. 15 : фото.
Шурапов В. Софія, Мотря, Прісенька, Тетяна… І все це – Надія – почуттів наших царівна / В. Шурапов // Вечірня газета. – 1999. – 15 жовтня. – С. 11.
Web-ресурси
Шурапов В. П. Ігнатьєва Надія Семенівна (Енциклопедія Сучасної України)