Зелений Павло Олександрович
Павло Олександрович Зелений (1840 (за іншими даними 1839), с. Зелене, Бобринецький повіт, Херсонська губернія, Російська імперія (нині Кіровоградська область, Україна) – 15 серпня 1912, м. Ростов, Ярославська губернія, Російська імперія) – політик часів Російської імперії, громадський діяч, статський радник, письменник.
Життя і діяльність
Зелений Павло Олександрович народився за деякими свідченнями 1840-го, за іншими – 1839 року у селі Зелене Бобринецького повіту Херсонської губернії в дворянській родині. Закінчив юридичний факультет Харківського університету і тоді ж розпочав літературну, етнографічну та журналістську діяльність. Писав Зелений російською мовою, хоча володів рідною українською, але на проросійській Україні не було жодного періодичного видання, яке виходило б українською мовою. Перші прозові твори Зеленого – «Рассказы Никиты Сливаева» – надруковано в «Московском вестнике». Водночас оповідання і народознавчі нариси молодого літератора з’являються в газеті «Одесский вестник» та в редагованому поетом Леонідом Глібовим «Черниговском листке».
Після університету Зелений служив у канцелярії херсонського генерал-губернатора, деякий час був судовим слідчим у Бобринецькому повіті. У службових справах Павло Олександрович відвідував села повіту, де знайомився з життям і побутом селян, пізнавав нагальні потреби села.
У вересні 1865 року Павла Зеленого обирають гласним і членом повітової земської управи в Єлисаветграді. А через кілька місяців його призначають головою земуправи. Упродовж п’ятнадцяти років він очолював цю установу, здобувши авторитет і добру славу. Його чотири рази поспіль обирали головою земства. Павло Олександрович енергійно відстоював права самоуправління в інтересах освіти та оздоровлення народу. Дбаючи про освіту людей, голова земуправи ініціював відкриття у місті шкіл, училищ, благодійних закладів. Великою заслугою Павла Олександровича було відкриття у 1870 році земського реального училища, управління яким він очолив. Завдяки йому для навчального закладу виділили приміщення, учням призначили стипендії, а викладачам надавали житло. Земський голова подбав, щоб забезпечити училище підручниками, наочними посібниками. Він передав закладу власну бібліотеку, яка поступово розрослася в одну із найбільших у місті.
Згодом Павло Зелений виступив ініціатором відкриття в місті публічної бібліотеки. Свої думки щодо її призначення та складу він висловив у статті, підкресливши: «На мою думку, м. Єлисаветграду, за числом його мешканців загалом і за кількістю інтелігенції зосібна, числом навчальних закладів, за географічним, торговельним та іншим положенням, належить мати… саме публічну бібліотеку, громадське книгосховище… переконаний, що як тільки буде вирішене питання на користь заснування публічної бібліотеки, то знайдеться для неї у приватних осіб чимало внесків у вигляді книг, журналів, газет, брошур тощо. Знайдеться також немало… старожитніх різних документів, актів і іншого, що стосується історії нашого південного краю, які з задоволенням пожертвують бібліотеці вже тому, що в ній вони можуть краще зберегтися, аніж у приватних руках. Чимало давніх документів, корисних для історії краю, знайдеться, мабуть, в архіві єлисаветградської міської управи, де їх легко можуть спожити щурі».
За ініціативою П. Зеленого у 1874 році вийшло перше друковане видання «Елисаветградский городской листок», але технічні та творчі можливості газети були надто обмеженими.
У другій половині 1870-х років Павло Олександрович переїздить до Одеси, де виходила найстаріша газета Півдня України «Одесский вестник». З 1876 року Зелений став її редактором-видавцем. Газета видавалася двома мовами – російською та французькою. Отож, її редактор вільно володів обома. Павло Олександрович надав газеті виразного українознавчого змісту. Як патріот України, він намагався створити видання на рідній мові – журнал «Землероб». Дав замовлення провідним письменникам того часу – Старицькому, Кониському, Глібову, Драгоманову, Франкові. Він звернувся до Головного управління у справах друку з проханням дозволити видавати журнал українською мовою, щоб його міг прочитати селянин, однак одержав відмову. А після того, як цензура не дозволила надрукувати в «Одесском вестнике» передову щодо національного питання, Павло Олександрович на знак протесту залишив газету. Та популярність активного громадського діяча настільки зросла, що одесити обирають нашого земляка одеським міським головою.
На посаді міського голови Одеси (1898-1905) П. Зелений багато зробив у галузі народної освіти, влаштовував міські школи, читальні, був захисником гласності і другом преси, відстоював гнане царизмом українське слово. У січні 1905 року він вніс на обговорення міської думи доповідь, де наполягав на скасуванні циркулярів, що затискають викладання у школах малоросійською мовою, на складанні окремих посібників українською мовою, на допущенні малоросійських книг у шкільні й народні бібліотеки. Павло Олександрович приєднався до тих, хто підписав заадресовану в Петербург телеграму «про скасування утисків для малоросійської преси». Він був серед тих, хто підтримав резолюцію земських і міських діячів з питання «про українізацію школи».
За пропозицією Павла Олександровича в Думі було прийнято рішення про асигнування 500 карбованців на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові. Для заснування у Каневі народної школи на могилі Шевченка він зібрав понад 2600 карбованців добровільних пожертвувань, і хоч збір коштів було припинено владою, гроші частково були використані на будівництво хати над Дніпром біля могили великого поета. В одній половині приміщення з 1883 року постійно жив сторож, а в другій 1889-го відкрито перший музей Тараса Шевченка.
З розумінням сприймав Павло Олександрович і потреби Одеського товариства історії і старожитностей, дійсним членом якого був обраний 22 січня 1899 року. Бібліотеку цього товариства він поповнив багатьма цікавими виданнями та рукописними матеріалами.
До самої смерті Зелений залишався членом Петербурзького благодійного товариства для поширення книг українською мовою.
Павло Олександрович входив до числа засновників одеського українського культурологічного товариства «Просвіта» – одного з найкрупніших у підросійській Україні. Він був членом його першого правління, обраного взимку 1906 року, підтримував усі заходи товариства, допомагав влаштовувати літературно-мистецькі вечори й читання. За дозволом П. Зеленого в Одесі 23 листопада 1905 року відбувся перший в Російській імперії велелюдний український мітинг, учасники якого зажадали повернути Україні відібрані в неї російськими царями вольності.
Павло Зелений переймався турботами і про аматорський театр, підтримував дружні стосунки з братами Тобілевичами, Кропивницьким. Завдяки Павлу Зеленому театралознавці довідалися про невідомий раніше фейлетон Карпенка-Карого «Казка». Його драматург надіслав редактору «Одесского вестника» ще у 1884 році, але твір Івана Карповича не пройшов через цензуру. Так і пролежав він у архіві редакції майже дев’яносто років, аж поки його там не розшукав одеський краєзнавець Григорій Зленко. Фейлетон підписаний псевдонімом «Нєплюй», і якби не супровідний лист І. Тобілевича до Зеленого, то на цей рукопис так ніхто, можливо, й не звернув би уваги.
Павло Олександрович був палким книголюбом. У звітах міської бібліотеки кінця XIX – початку XX століть часто зустрічається його прізвище серед тих, хто дарував публічній бібліотеці книги, мистецькі твори, рукописи. Лише 1904 року він передав бібліотеці 647 томів різних книг, серед яких дуже багато рідкісних і цінних творів різними мовами.
В грудні 1902 року адміністрація Одеської міської публічної бібліотеки звернулася до міського голови з клопотанням про спорудження нової книгозбірні. Незважаючи на те, що Одеса тоді переживала важку фінансову кризу, Зелений погодився збудувати бібліотеку і сам очолив комісію, яка організовувала й контролювала будівельні роботи. Він послав за кордон міського архітектора Михайла Федоровича Нештурху, аби той вивчив кращі бібліотечні споруди Європи й розробив оптимальний проєкт книгозбірні.
У середині квітня 1905 року Зелений взяв участь у закладанні будівлі публічної бібліотеки, яка згодом за обсягом книгосховища і за багатством змісту вважалась третьою бібліотекою Росії. Виступаючи з промовою, він покладав великі надії на молодь, як головну рушійну силу історії, говорив про видатну роль книги в житті людства.
Ворогам Павла Олександровича з середовища місцевої адміністрації вдалося підірвати його авторитет серед міських гласних, він залишає пост міського голови і зосереджується на літературній праці. З-під його пера вийшли «Воспоминания о южнорусских погромах 1881 года», мемуарні нотатки «О последних пяти годах крепостного состояния», ряд інших матеріалів.
Помер Павло Зелений у липні 1912 року в Ростові. Там він провів останні свої дні в злиднях і важкій журбі за батьківщиною. Похований громадський діяч на Першому Християнському цвинтарі. У 1937 році цвинтар було зруйновано, а на його місці відкрито «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами; частину території цвинтаря було передано місцевому зоопарку. Нині достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі старого цвинтаря, а дані про перепоховання П. Зеленого відсутні.
Бібліографія
Босько Володимир. Єлисаветградці всіх країн, єднайтеся! / В. Босько // Народне слово. – 2011. – 28 квітня. – С. 1, 9.
Босько Володимир. [Зелений Павло Одександрович] // Історичний календар Кіровоградщини на 2020 рік. Люди. Події. Факти / Володимир Босько ; КЗ «КОІППО ім. Василя Сухомлинського». – Кропивницький : Імекс-ЛТД, 2019. – С. 298 : фото.
Босько Володимир. Редактор «Недели» Олександр Плющ та інші, або Чому обласна журналістська премія залишається безіменною / Володимир Босько // Народне слово. – 2015. – 4 червня. – С. 10 : портр.
Босько В. Хата для Тараса. В її спорудженні найактивнішу участь взяв єлисаветградець Павло Зелений / В. Босько // Народне слово. – 1999. – 6 березня. – С. 3.
Витоки 1888-1899 рр. // Бібліотека – свідок і творець історії краю : 110-річчю заснування Кіровоградської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. І. Чижевського присвячується / Наталія Зеленська [та ін.] ; ред. Олена Гаращенко ; Кіровоградська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Д. І. Чижевського. – Кіровоград : Центрально-Українське видавництво, 2009. – С. 17-24 : фото.
Егоров Т. К вопросу об учительском самоуправлении : Из недавняго прошлаго начальной школы в Одессе / Т. Егоров // Русская школа. – 1907. – № 2. – С. 66-96.
Єлисаветград у поетичних рядках // Народне слово. – 2011. – 22 вересня. – С. 3.
Зеленська Н. Підписи відомих земляків / Н. Зеленська // Наше місто. – 2020. – 9 квітня. – С. 4.
Зленко Григорій. З полону літ // З полону літ : літ.-критич. нариси / Григорій Зленко. – К. : Рад. письменник, 1989. – С. 241- 256 ; Літа і люди: оповіді письменника-пошуковця : літературний огляд / Григорій Зленко. – Одеса : Астропринт, 2009. – С. 75-87.
Зленко Григорій. Павло Зелений – одеський міський голова і літератор / Григорій Зленко // Київська старовина. – 1997. – № 6. – С. 106-111. – Бібліогр.:15 назв.
Історичні постаті Компаніївщини: село Зелене // Степовий край. – 2021. – 24 вересня. – С. 2 : фото.
Пархомчук Валентина. Земські пристрасті / Валентина Пархомчук // Народне слово. – 2016. – 21 січня. – С. 9 : фото.
Первые газеты: как это у нас начиналось // Украина-Центр. – 2019. – 18 апреля. – С. 7 : фот. кол.
Поліщук В. Як колись перейменували єлисаветградські вулиці / В. Поліщук // 21-й канал. – 2020. – 30 квітня. – С. 11.
Сидоренко П. І. Зелений Павло Олександрович (1839-1912) // Медична освіта Кіровоградщини: сторінки історії / Петро Сидоренко, Світлана Присяжнюк. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2008. – С. 49.
Шевченко С. З нашого земства – в Одеську мерію / С. Шевченко // Вечірня газета. – 2001. – 2 березня. – С. 12.
Web-ресурси
Зелений Павло Олександрович (Вікіпедія)
Зелений Павло Олександрович (Енциклопедія Сучасної України)
Зелений Павло Олександрович (1839-1912) (archive.today)
Зеленый П. А. К вопросу об устройстве публичной библиотеки (ОУНБ ім. Д. І. Чижевського)
Зленко Григорій. Павло Зелений – одеський міський голова і літератор (ОУНБ ім. Д. І. Чижевського)