Білодід Іван Костянтинович
Білодід Іван Костянтинович — 1906, 16 (29 серпня), с.Успенське (нині Успенка) Онуфріївського району Кіровоградської області — 1981, 21 вересня, Київ - український мовознавець, педагог, дійсний член АН СРСР і АН УРСР, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР, лауреат Державної премії УРСР, член президії АН УРСР, директор Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні, головний редактор журналу “Мовознавство”.
Життя і діяльність
Іван Костянтинович Білодід народився 29 серпня 1906 року в селі Успенка Онуфріївського району теперішньої Кіровоградщини і був першою дитиною в родині Білодідів. Село було засноване козаками Полтавського полку як військове поселення у 20-х роках 18 століття. Певний час військовим кантоном командував капітан Бєлодєдов, їх далекий предок, який після ліквідаціїї поселень залишився там жити. Усі Бєлодєдови перетворилися на Білодідів уже в новітні часи, за радянської влади, у період “українізації”. Батько Івана Костянтиновича був грамотною людиною. Як згадує син І.К. Білодіда Олександр Іванович Білодід, про дідову освіту нічого не відомо, але “працюючи управителем справами у маєтку одного поміщика, він перечитав повністю всю його домашню бібліотеку, куди входили твори світової літератури, включаючи українську і російську... Часто вечорами, збираючи своїх онуків в одній кімнаті, він розповідав зміст літературних творів, читав напам’ять поезію”. Крім того він був дуже міцний фізично, володів прийомами грецької класичної боротьби, і, взагалі, вирізнявся від інших односельців. Його було призначено волосним старшиною над трьома селами: основним його завданням було проведення столипінської аграрної реформи, а П.А.Столипіна він знав особисто. Його дружина, Килина Євдокимівна Іванова, походила із сусіднього села Куцеволівки, де оселився її численний рід, переселенці з Росії, народила йому трьох синів і одну дочку, найулюбленішим для неї був син Ваня. Вона була неписьменна, а діти й онуки відзначилися здатністю до художнього мислення, здобули вищу філологічну освіту. Після Жовтневої революції сім’ю Білодідів розкуркулили, хоча відбирати не було чого. Великих наділів не мали, відібрали коней. Який час Костянтин Білодід відсидів у тюрмі, звідки його витягли червоні комісари і доручили посаду військового писаря в одній з частин Червоної Армії. Закінчив він свою кар’єру у повоєнні роки нічним сторожем біля колгоспної комори.
І.К.Білодід після закінчення школи навчався у Дніпродзержинському педагогічному технікумі. Викладав російську та українську мови в селі Куцеволівка, а потім вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Там його помітив професор Леонід Арсенійович Булаховський, який став для нього учителем і наставником. Під час навчання в університеті на І.К.Білодіда було написано доноси, і його виключили з університету, комсомолу. Л.А.Булаховський звернувся до НАРКОМПРОСу УРСР із проханням дозволити І.К.Білодіду закінчити університет вільним слухачем, і він закінчив навчання в 1932 році. До початку Великої Вітчизняної війни І.К.Білодід працював викладачем мовознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах Харкова. В 1934 році народився син Олександр. У 1935 році І.К.Білодід переїхав з сім’єю у Київ, де отримав посаду літературного редактора у видавництві “Комуніст”, дружина працювала вчителькою в одній із залізничних шкіл Києва. Дружина Івана Костянтиновича, Зінаїда, була дочкою купця 1-ї гільдії Івана Петровича Міленіна з тої самої Успенки, що й він. Вони разом навчалися в сільській школі, потім в Верхньодніпровському училищі, разом вчителювали (села були поруч), а потім побралися і були разом усе життя. Перед початком Великої Вітчизняної війни І.К.Білодіда запросили на викладацьку роботу до Львівського державного університету на кафедру російської мови. З перших днів війни І.К.Білодід перебрався до Києва і добровольцем пішов на фронт. Спершу — рядовий, згодом - бойовий офіцер. Він закінчив прискорені курси оперативної військової підготовки в Саратовському піхотному училищі. Після цього його призначили заступником начальника оперативного відділу штабу корпусу 6-ї танкової армії, з якою він пройшов усю війну. Після Південно-Західного, Західного, Першого і Другого українських фронтів бойовий шлях привів його на Далекий Схід. Восени 1945 року японський віце-адмірал Кабаясі здав Порт-Артур заступникові начальника оперативного відділу 19-го гвардійського механізованого корпусу 6-ї гвардійської танкової армії гвардії майору Білодідові. Демобілізувався І.К.Білодід лише у 1946 році, маючи 10 бойових орденів. Його не відпускали з армії, пропонували службу у Москві — викладати оперативне військове мистецтво в Академії бронетанкових військ, одночасно навчаючись в ній. Але він послухався Л.А.Булаховського зайнятися наукою. Ще під час війни Білодід друкує оповідання, нариси, невеличкі есе у фронтових газетах. Мирне життя Іван Костянтинович починає вченим секретарем і заступником директора з наукової частини Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні АН УРСР. Одночасно він завідував кафедрою української мови філологічного факультету університету ім.Т.Г.Шевченка. Свій науковий шлях І.К.Білодід розпочав підготовкою публікації з питань мовознавства, зокрема дослідження мови художньої літератури. У 1947 році він захищає кандидатську дисертацію, а в 1952 - докторську. У1957 році І.К.Білодіда обирають академіком АНУРСР. Рекомендують вченого на здобуття цього почесного звання його вчителі — академік В.В.Виноградов і Л.А.Булаховський. Того ж року І.К.Білодіда призначають міністром освіти УРСР. На цьому посту він працює до 1962 року. З Міністерства освіти Іван Костянтинович повертається до Інституту мовознавства АН УРСР вже як директор. Під його керівництвом Інститут досягає значних наукових здобутків. З 1962 по 1975 роки виходить друком близько 10 монографічних мовознавчих досліджень й публікується понад 200 статей. Переважна більшість праць присвячена питанням історії літературної мови та лінгвостилістики, але вченому не чужі й різноманітні питання загального мовознавства, історичної граматики, лексикографії та лексикології; ученого також цікавлять питання теорії перекладу, питання історії вітчизняного мовознавства тощо. Своїми численними дослідженнями, розвідками, рецензіями і навіть загальнодоступними газетними статтями, які є відповіддю на актуальні проблеми мовознавчої науки і мовної практики, культури мови, він розкриває закономірності процесу розвитку мов. Першою великою справою, виконаною І.К.Білодідом в Академії, була організація видання укладеного напередодні війни “Російсько -українського словника”. Редагувалася ця праця під час евакуації Академії в Уфі, надрукований словник у Москві у 1948 році, який зразу було піддано гострій критиці. Попри всі недоліки словник витримав кілька перевидань, а як тільки створилися кращі соціально-історичні умови, Іван Костянтинович сприяв створенню нового тритомного перекладного словника, що став значним кроком у розвитку української лексикографії. Працю удостоєно Державної премії УРСР. Інститут мовознавства ще до війни розпочав роботу над академічним “Курсом української літературної мови”. Двотомник вийшов в 1951 році за редакцією академіка Л.А.Булаховського, де вступний розділ та декілька інших були написані І.К.Білодідом. З 1961 по 1981 рік він очолює Інститут мовознавства, а з 1964 - Український комітет славістів, з того ж часу входить до складу Радянського і Міжнародного славістичних комітетів. У 60-ті роки Білодід був ініціаторм написання нового курсу “Сучасна українська літературна мова”. Вона вийшла в 1969-1973 роках. Чимало праць І.К.Білодіда присвячено історії славістичної думки, зокрема постаті відомого вченого О.О.Потебні. Він багато написав про цю особистість, був відповідальним редактором збірника “О,О.Потебня”. Окрему сторінку його творчого спадку становлять праці про свого вчителя і наставника Л.А.Булаховського. Це статтті, біобліографічне видання, п’ятитомне видання праць академіка Булаховського протягом 1975-1982 років.
Не з усім, що вийшло з під пера І.К.Білодіда погоджуються сучасні мовознавці, зокрема, І.К.Білодід доводив , що російська мова може й повинна мати домінуюче становище в СРСР. Класики української літератури критично ставилися до поглядів І.Білодіда. Головним його опонентом був визнаний український філолог, славіст, професор Колумбійського університету Ю.В.Шевельов. Але тритомний російсько-український та шеститомний українсько-російський словники, одинадцятитомний “Словник української мови”, п’ять томів “Сучасної української літературної мови”, два томи “Історії української літературної мови” і сотні інших праць з історії української мови, діалектології, соціолінгвістики, лінгвостилістики написані ним або вийшли за його редакцією. Одночасно з напруженою науковою роботою, І.К.Білодід займався громадською роботою: був членом республіканського Товариства “Знання”, головою правління українського відділення “Товариства радянсько-німецької дружби”, головою Українського комітету славістів, членом Радянського та Міжнародного комітетів славістів, був головним редактором журналу “Мовознавство” з початку його заснування. Під керівництвом І.К.Білодіда підготували й захистили докторські й кандидатські дисертації понад 30 вчених — українських, російських, білоруських, молдавських, чеських, польських. М.Т.Рильський писав :” Перу І.К.Білодіда належать грунтовні праці про розвиток сучасної літературної української мови та про мову окремих письменників — праці, без яких не може тепер обійтись жоден дослідник сучасної літератури і жоден лінгвіст, цікавлячись мовними процесами, що відбуваються в нашому письменстві”.
Помер Іван Костянтинович Білодід 21 вересня 1981 року у Києві, похований на Байковому кладовищі. Автори надгробного пам’ятника скульптор М.Харченко і В.Мікропуло, архітектор В.Олійник.
Нагороди
Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Вітчизняної війни 1-ї та 2-го ступеня, Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Дружби народів, «Знак Пошани», багатьма медалями.
Заслужений діяч науки УРСР з 1966 року.
В 1971 році став лауреат Державної премієї УРСР ім. Т. Г. Шевченка за створення «Русско-украинского словаря», лауреат Державної премії СРСР (1983, посмертно).
Увічнення пам’яті
У Києві,на вулиці Михайла Грушевського, 4 де він працював ( 1960 -1981 рр.) встановлено меморіальну дошку.