Мілько Василь Іванович
Василь Іванович Мілько (18 травня, 1921, м. Златопіль (нині м. Новомиргород, Кіровоградська область – 3 лютого 1998, м. Київ, Україна) – український фахівець з променевої діагностики та терапії. Ректор Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця (1966–1970), завідувач кафедри рентгенології і радіології (1966–1990). Доктор медичних наук (1970), професор (1972). Автор понад 200 наукових праць, зокрема 2-х монографій, 5 підручників. Під його керівництвом виконано 8 докторських і 25 кандидатських дисертацій. Заслужений працівник вищої школи (1979), Лауреат Державної премії УРСР (1986).
Життя і діяльність
Мілько Василь Іванович народився 18 травня 1921 року в місті Златополі Київської губернії (зараз місто Новомиргород Кіровоградської області) у родині робітника. Василь був четвертою дитиною в сім’ї: мав брата Миколу та трьох сестер – Галину, Віру і Тамару. Змалку ним опікувався старший брат Микола. Тому не дивно, що Микола був для нього взірцем у всьому. Василь Іванович з великою теплотою все життя згадував, як брат навчав його плавати, як ходив з ним рибалити. В сім’ї був заведений суворий порядок, і батьки вимагали від дітей чесності, сумлінності, доброго навчання. З раннього віку діти допомагали по господарству. Василь зростав непосидючим, спритним, допитливим хлопчиком, дуже любив витівки, за що інколи був покараний батьками, особливо за те, що замість занять у школі «випадково» потрапляв у чужий сад або в ліс. З п’ятого класу грав у духовому оркестрі на трубі. Під час Голодомору 1933 року діти шукали їжу, де могли. Тим, що знаходив, Василько ділився з товаришами. Цього ж страшного року померла його сестра Галина. До 1939 року В. І. Мілько мешкав у Златополі (нині – Новомиргороді), де з відзнакою закінчив середню школу. Згодом вступив до Кіровоградського педагогічного інституту. Але у зв’язку з ускладненням міжнародної обстановки на той час, його призвали служити до лав Червоної Армії. У 1941 році, коли він мав демобілізуватися, почалася Друга світова війна, і вже на третій день, 25 червня, юнак потрапив на Карельський фронт. За перший рік війни змінив безліч командних посад (командир взводу, командир роти, начальник штабу батальйону, командир батальйону). У грудні 1941 року зазнав тяжкого поранення в ногу і був відправлений на лікування до шпиталю у місто Кіров (Вятка), де перебував майже три місяці. Після одужання в 1942 році був направлений у запасний полк Північно-Західного фронту Першої ударної армії, згодом був старшиною другої роти 127-ї окремої стрілецької бригади. В боях під Ржевом був вдруге поранений. Після лікування направлений до льотного училища, закінчивши яке проходив подальшу службу у повітряних силах біля кордону з Туреччиною. Перемога застала його в Махачкалі. Весною 1946 року Василь Іванович отримав дозвіл на демобілізацію. Провідавши батьків, дізнався, що в останні дні війни загинув улюблений брат Микола. Все життя Василь Іванович згадував війну. Він пам’ятав всі її епізоди, тих товаришів, з якими служив, і тих, хто загинув.
Після закінчення війни Василь Мілько працював на Київщині першим секретарем Баришевського райкому ЛКСМ України. 1 вересня 1947 року став студентом першого курсу лікувального факультету Київського медичного інституту імені академіка О. О. Богомольця. В кінці першого курсу студенти обрали його головою студентського профспілкового комітету. Це накладало велику відповідальність і займало багато часу. Під час навчання Василь долучився до громадської роботи. Не було такої ланки діяльності в інституті, де б він не брав найактивнішу участь. У 1952 році на шостому курсі його обрали секретарем партійного бюро, яке наприкінці 1953 року було перетворено в партійний комітет інституту. Таке призначення в той час свідчило про велику повагу та довіру до людини. Це був безпрецедентний випадок для СРСР. Такого ще не було, щоб студент обіймав посаду секретаря партбюро великого столичного вищого навчального закладу. І цю довіру Василь Мілько виправдав.
Закінчивши інститут в 1953 році, він вступив до клінічної ординатури при кафедрі рентгенології (1953-1954), надалі став асистентом цієї кафедри (1954-1960). Після захисту кандидатської дисертації в 1960 році «О включении радиоактивного фосфора (P32) в разные структуры сердца в норме и при экспериментальной коронарной недостаточности», був обраний за конкурсом на посаду доцента кафедри. 24 грудня 1965 року Мілька Василя Івановича було призначено ректором Київського медичного інституту імені академіка О. О. Богомольця. На цій посаді він залишався до 26 травня 1970 року. Особливу увагу приділяв удосконаленню педагогічного процесу. Вперше в країні була організована спеціалізація на санітарно-гігієнічному факультеті. В 1967 році організовано інтернатуру. Був сформований відділ, закріплені викладачі, які їздили в обласні лікарні на місця роботи і навчання інтернів під наглядом завідувачів відповідних відділень. На місцях викладачі проводили заняття, приймали заліки, спостерігали за умовами навчання, надавали консультативну допомогу. Ця важлива робота проводилася під керівництвом В. І. Мілька. Як ректор, велику увагу Василь Іванович приділяв кадровій політиці у медичному інституті. Часто зустрічався зі співробітниками для неформальних бесід, щоб дізнатися про всі турботи колег по роботі. За часів його ректорства багато відомих особистостей Київського медичного інституту обрано завідувачами кафедр. Для увічнення пам’яті випускників інституту, що загинули у роки Другої світової війни, у 1969 році на кошти студентів і викладачів на території морфологічного корпусу було споруджено монумент Слави.
З лютого 1966 року по квітень 1990 року Мілько очолював кафедру рентгенології і радіології. У 1970 році він захистив докторську дисертацію «Реакции организма и их особенности при облучении инкорпорированным йодом-131 и фосфором-32». Через два роки (1972) був затверджений у вченому званні професора. Основні напрями наукових досліджень професора В. І. Мілька – розробка основ радіобіологічної дії малих доз радіації на організм людини і надлетальних доз іонізуючих випромінювань на ссавців.
З 1964 року на кафедрі починають лікувати хворих на сирингомієлію. Для лікування й обстеження хворі приїздили з різних куточків країни. Василь Іванович надрукував ряд наукових праць, присвячених цій проблемі. Тоді ж на базі очолюваної В. І. Мільком кафедри був створений міський центр радіонуклідної діагностики.
Василь Іванович Мілько був людиною доброзичливою, уважною, лояльною як до студентів, так і до усіх людей, незважаючи на їх соціальний статус. У нього були свої виховні методи у спілкуванні із студентами. Цікаві і змістовні лекції велися не сухою академічною мовою, а жваво, інколи з веселими жартами, за що студенти і колеги його дуже поважали й цінували як педагога. Одним словом, він любив життя, людей і казав, що людина повинна жити для добра.
Коли трапилася аварія на Чорнобильській атомній електростанції у 1986 році, то вже в перші дні В. І. Мілько з групою вчених був на місці катастрофи, де проводив важливу роботу з ліквідації наслідків аварії. Потім на кафедрі продовжилися ґрунтовні дослідження для вивчення медичних, радіоекологічних та радіобіологічних наслідків цієї аварії.
У 1990 році В. І. Мілько був переведений на посаду професора кафедри, а у червні 1995 року – професора-консультанта кафедри медичної радіології з курсами рентгенології та радіаційної медицини.
Василь Іванович займався не тільки педагогічною, науковою та клінічною діяльністю, а й був активним громадським діячем. Неодноразово обирався депутатом районної та Київської міської рад. Був членом правління товариства «Україна», Київського та Українського товариства рентгенологів і радіологів, членом редакційної колегії республіканської збірки «Експериментальна і клінічна радіологія», часопису «Український радіологічний журнал».
Учасник бойових дій у Другій світовій війні, вчений-радіолог, доктор медичних наук, талановитий педагог, заслужений працівник вищої школи України – професор Мілько був нагороджений багатьма орденами та медалями. У 1986 році Василю Івановичу Мільку разом з іншими науковцями інституту присуджено Державну премію УРСР у галузі науки і техніки за дослідження впливу надлетальних доз різних видів іонізуючих променів на організм ссавців.
Василь Мілько – автор понад 200 наукових праць та оригінальних діагностичних методів у рентгенології та радіології, захищених авторськими свідоцтвами. Серед наукових робіт Василя Івановича слід виділити монографію «Коронарное кровообращение и экспериментальный инфаркт миокарда», співавтори В. В. Фролькіс, К. І. Кульчицький, У. А. Кузьмінська (1962), а також «Посібник з клінічної радіології», співавтор Н. Ф. Назімок (1966), «Пособие по рентгенодиагностике» співавтори А. П. Лазарь, М. М. Попова та Л. М. Тріумфова (1968). За редакцією В. І. Мілька та Є. Г. Матвієнко у 1991 р. вийшла книга «Радионуклидная диагностика (оценка эффективности лечения некоторых заболеваний)».
Помер професор В. І. Мілько 3 лютого 1998 року. Церемонія прощання відбулася в Музеї історії медицини. Поховали Василя Івановича на Байковому кладовищі поруч з колегами і друзями.
Нагороди
Орден Леніна (1986)
Орден Трудового Червоного Прапора (1966)
Орден Червоної Зірки (1957)
Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985)
Орден «Знак пошани» (1961)
Грамота Верховної Ради України (1982)
Заслужений працівник вищої школи УРСР (1979)
Бібліографія
Босько В. М. Василь Іванович Мілько // Історичний календар Кіровоградщини на 2016 рік. Люди. Події. Факти / В. М. Босько; КЗ КОІППО ім. Василя Сухомлинського. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – С. 110
Web-ресурси
Василь Іванович Мілько (Новомиргородська міська рада)