Зінов’єв Григорій Овсійович
Григорій Овсійович Зінов’єв (справжнє ім'я – Овсей-Гершен Ааронович Радомисльський (Апфельбаум) – 11 (23) вересня 1883, м. Єлисаветград, Херсонська губернія, Російська імперія – 25 серпня 1936, м. Москва, СРСР) – радянський політичний діяч.
Життя і діяльність
Григорій Зінов'єв народився в заможній єврейській родині власника молочної ферми, під керівництвом батька отримав домашню освіту.
У 1901 році Григорій став членом РСДРП, брав участь в організованому революційному русі. Піддавшись переслідуванню поліції за організацію страйків робітників у Новоросії, у 1902 емігрував у Німеччину, м. Берлін, потім жив у Парижі та Берні, де в 1903 році і познайомився з В. І. Леніним, згодом ставши одним із найбільш близьких соратників вождя партії і довгий час його постійним представником в соціалістичних організаціях Європи. На II з’їзді РСДРП Зінов’єв підтримав позицію Леніна, приєднавшись до більшовиків, після чого повернувся на батьківщину, де проводив активну пропагандистську роботу на території України.
Через хвороби в 1904 році Зінов'єв знову залишив країну. Невдовзі він вступив на хімічний факультет Бернського університету, але перервав навчання для участі в революції 1905-1907 років. Повернувшись у Росію, був обраний членом Петербурзького міського комітету РСДРП. Через деякий час знову повернувся до Берну, вступивши на цей раз на юридичний факультет, який так і не закінчив. У березні 1906 року знову перебував у Петербурзі. На V Лондонському з’їзді партії був обраний до складу ЦК (отримав найбільше голосів після Леніна). Став одним із редакторів газет «Соціал-демократ» і «Вперед», що видавалися підпільно. У 1908 році був заарештований, але через 3 місяці звільнений через хворобу, після чого знову емігрував спільно з Леніним виїхав на територію польської Галичини.
3 квітня 1917 р. Григорій Зінов’єв, його друга дружина Злата Ліліна з сином Стефаном і його перша дружина Сарра Равич, з якою він був розлучений, повернулися в Росію в опломбованому вагоні в числі наближених до Леніна більшовиків.
З грудня 1917 по березень 1918 року Зінов’єв був головою Петроградської (згодом Ленінградської) Ради. У Петрограді протягом Громадянської війни Зінов’єв обіймав посади голови Раднаркому Петроградської трудової комуни та голови Комітету революційної оборони Петрограда, а також члена Реввійськради 7-ї армії. Коли петроградські робітники у відповідь на вбивства М. С. Урицького, В. В. Володарського, замах на Леніна закликали почати «червоний терор», Зінов’єв відмовився.
Григорій Зінов’єв керував обороною міста від білих армій Юденича. Однак фактичний організатор Червоної армії Лев Троцький вважав його посереднім військовим діячем (можливо, позначилася і особиста неприязнь Троцького до Зінов’єва, що виникла після конфлікту навколо Вікжеля). В силу своїх широких повноважень як керівника Петрограда Зінов’єв виступав проти рішення В. І. Леніна перенести столицю Радянської Росії до Москви.
Підтримавши позицію Леніна щодо підписання Брестського миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною, Григорій Зінов’єв знову повернув собі прихильність голови Раднаркому. До складу Центрального комітету його повернули на VII з’їзді партії 8 березня 1918 року. Через рік він був обраний членом новоствореного Політбюро без права голосу на VIII партійній конференції 25 березня 1919 року. Високу довіру до нього в партії було виражено і в призначенні головою Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу (на посаді з березня 1919 до 1926 року, пішов у результаті конфлікту зі Сталіним).
У час головування у Виконкомі Комінтерну Зінов’єв заохочував фракційні склоки і перший ввів термін «соціал-фашизм» по відношенню до соціал-демократичних партій Західної Європи. У 1921-1926 роках був членом Політбюро, пропагував ленінську спадщину, друкуючи величезну кількість книг зі своїми статтями й промовами.
Зінов’єв зіграв важливу роль у піднесенні Сталіна. Саме за його ідеєю в 1922 році Каменєв запропонував призначити Сталіна на пост Генерального секретаря ЦК РКП(б). На XII з’їзді партії в 1923 році Зінов’єв виступав з політичним звітом ЦК, разом з Каменєвим і Сталіним вів у цей час боротьбу проти Троцького.
Але в грудні 1925 року, на XIV з’їзді ВКП(б), Зінов’єв, підтриманий Каменєвим та ленінградською делегацією, від імені «нової опозиції» виступив проти групи Сталіна (Молотов, Риков, Бухарін тощо) і партійної більшості, спробувавши тим самим посіяти розкол у партії. У 1926 році його усунули від керівництва Ленрадою та Виконкомом Комінтерну, рішенням пленуму ЦК вивели із Політбюро (був обраний в 1921 році). Об’єднання з Троцьким призвело до того, що в 1927 році Зінов’єва вивели також з ЦК (членом якого він був з 1907 року), виключили з партії і вислали. Прихильники Зінов’єва також зазнали покарання за партійною та службовою лінією.
У 1928 році, після покаяння, Зінов’єв був відновлений в партії, призначений ректором Казанського університету. Займався літературно-публіцистичною діяльністю. Наприкінці 1932 року його знову виключили з лав партії та заарештували. Особливою нарадою при ОДПУ Зінов’єва засудили на 4 роки заслання і вислали в Акмолінськ, проте у 1933 році відновили в рядах ВКП(б) і направили на роботу в Центросоюз. У лютому 1934 року він був запрошений на XVII з’їзд партії, де виступив з покаянням.
16 грудня 1934 р. Зінов’єва заарештували і невдовзі засудили на десять років в’язниці у справі «Московського центру». Утримувався в’язень у Верхньоуральському політізоляторі. У 1935 році вів записи, звернені до Сталіна, зокрема, він писав: «У моїй душі горить бажання: довести Вам, що я більше не ворог. Немає вимоги, якої я не виконав би, щоб довести це ... Я доходжу до того, що подовгу пильно дивлюся на Вас та інших членів Політбюро портрети в газетах з думкою: рідні, загляньте ж в мою душу, невже Ви не бачите, що я не ворог Ваш більше, що я Ваш душею і тілом, що я зрозумів усе, що я готовий зробити все, щоб заслужити прощення, поблажливість...».
24 серпня 1936 Зінов’єв був засуджений до вищої міри покарання у справі Антирадянського об'єднаного троцькістсько-зінов’євського центру. Розстріляний 25 серпня в Москві в будівлі ВКВС. Колишній співробітник НКВС А. Орлов писав у своїй книзі «Таємна історія сталінських злочинів», що при розстрілі були присутні голова НКВС Г. Г. Ягода, заступники глави НКВС М. І. Єжов і К. В. Паукер (начальник охорони Сталіна), яких згодом також розстріляють.
1988 року Григорія Зінов'єва посмертно реабілітували і відновили у партії.
Співробітниця Комінтерну О. Куусінен у книзі «Господь скидає своїх ангелів» згадує: «Особистість Зінов’єва особливої поваги не викликала, люди з найближчого оточення його не любили. Він був честолюбний, хитрий, з людьми грубий і необтесаний... Це був легковажний жінколюб, він був упевнений, що чарівний. До підлеглих був надмірно вимогливий, з начальством підлабузник. Ленін Зінов’єву протегував, але після його смерті, коли Сталін став пробиватися до влади, кар'єра Зінов’єва стала валитися».
Фотопортрет Григорія Зінов’єва
Пам’ять
В 1927-1934 роках місто Кіровоград (тепер Кропивницький) на честь Григорія Зінов'єва носило назву Зінов'євськ.
Бібліографія
Белебеха І. «Богообрані» проти українців / Белебеха І. // Персонал Плюс. – 2006. – 23-29 червня. – С. 7
Босько В. Експорт більшовицької революції: з Єлисаветграда – в Петроград і в зворотньому напрямку, або Як єлисаветградці стали спочатку зінов’євцями, а потім кіровоградцями / В. Босько // Народне слово. – 2012. – 14 червня. – С. 8, 9 : фото
Босько В. Єлисаветградці всіх країн, єднайтеся! / В. Босько // Народне слово. – 2011. – 28 квітня. – С. 1,9
Босько, В. Клан «Сірої Шапки» : Невідоме про Григорія Зінов’єва та його родину / В. Босько // Народне слово. – 2000. – 15 серпня. – С. 4
Булдаков, В. Ораторы и массы: Риторика и стиль политического поведения в 1917 году : (Лев Троцкий, Григорий Зиновьев) / В. Булдаков // Независимая газета. – 2000. – 30 марта. – С. 14
Васецький Н. А. Г. Є. Зінов’єв: сторінки життя і політичної діяльності // Нова і новітня історія. – 1989. – № 4. – С. 111-139
Васецький Н. А. Г. Є. Зінов’єв: сторінки політичної біографії. – М. : Знання, 1989. – 64 с.
Васецький Н. А. Ліквідація. Сталін, Троцький, Зинов’єв: фрагменти політичних доль – М. : Московський робочий, 1989. – 204 с.
Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2005. – 672 с.
Земляной С. Двойные агенты бога и дьявола. Биографический экскурс: Григорий Зиновьев / С. Земляной // Независимая газета. – 2001. – 28 июня. – С. 15
Його ім’я носило місто // Трудова слава. – 2004. – 5 червня. – С. 2
Константинов С. «Я человек очень мягкий, не могу ломать...» / С. Константинов // Независимая газета. – 2001. – 31 мая. – С. 9, 14
Куусинен Айно. Господь низвергает своих ангелов: Воспоминания, 1919-1965 : [Пер. с фин.] / Айно Куусинен; [Предисл. и примеч. Ф. И. Фирсова]. – Петрозаводск : Карелия, 1991. – 240 с.
От первого лица : [Сборник / Сост. и авт. послесл., с. 503-558, Анфертьев И. А.]. – М. : Патриот, 1992. – 557 с.
«Письмо Зиновьева» – фальшивка. Лондон признал, что его распространила британская разведка // Известия. – 1999. – 6 февраля. – С. 6
Риторика и стиль вождей // Ведомости. – 2000. – 28 апреля. – С. 5
Скринченко Володимир. У потаємнних лабіринтах «Великого Жовтня» / Володимир Скринченко // Хроніки Задзеркалля. – 2017. – № 11. – С. 31-37 : фото
Троцкий Лев Давидович. Портреты революционеров: [сборник] / Лев Троцкий ; [предисл., с. 3-20, и примеч. М. Куна]. – М. : Моск. рабочий, 1991. – 364 с.
Шевченко С. Найкраща риба – ковбаса : За що оштрафували батька Зінов’єва / С. Шевченко // Вечірня газета. – 2000. – 8 грудня. – С. 16
Web-ресурси
Арон Абрамович. Разом із Троцьким. Хто керував Червоною армією? (Персонал)
Зінов'єв Григорій Овсійович (Вікіпедія)
Кудлай О. Б. Зінов’єв Григорій Овсійович (Енциклопедія історії України)